«Роль батьків у вихованні дитини»

Не всі сім’ї повного мірою реалізують усі можливості впливу на дитину. Причини можуть бути різні: одні сім’ї не хочуть виховувати дитину, інші — не вміють цього робити, є й такі, що розуміють, для чого це потрібно робити, однак не роблять. В усіх випадках сім’ї потрібна кваліфікована допомога дошкільного закладу.

Нині необхідність дошкільного виховання не викликає жодних сумнівів. Упродовж останніх років до дошкільних закладів висунуто високі вимоги.

Багато років поспіль наша держава всіляко підкреслювала соціальну функцію дошкільного виховання — звільнення жінки-матері для участі в суспільному виробництві.

При оцінюванні роботи дошкільного закладу як важливий показник фігурують відомості про захворювання дітей, кількість пропущених ними днів (отже, вимушеної непрацездатності матері).

Зростання впливу освіти, що спостерігається в багатьох країнах світу, зокрема й у нашій країні, змінило ставлення до дитячих садків. На перше місце виходять педагогічні функції дошкільного закладу: як виховують, чого навчають, наскільки успішно готують до школи.

Щоб ефективно виконувати педагогічні функції, дошкільний заклад має переглянути зміст і поліпшити якість освітньої роботи з дітьми, посилити вплив на кожну дитину. Це зумовлює потребу дошкільного закладу вбачати в сім’ї союзника, однодумця щодо виховання дитини.

Слід зауважити, що педагоги дошкільних закладів не завжди усвідомлюють можливість і необхідність співробітництва з сім’єю. Молоді спеціалісти нерідко вважають, що їх навчили, як розуміти дитину, як її вчити, виховувати і недооцінюють ролі батьків, що не важливо, коли батьки виховують не зовсім правильно і бачать дитину набагато менше часу, ніж вихователь у садочку.

Часто так і батьки думають, що знають свою дитину краще, ніж інші, розуміють її, а отже, і виховують самі, а в дитячому садку дитина ціла і неушкоджена, під наглядом дорослого, і цього досить.

Таким чином, є дві сили, дуже близькі дитині дошкільного віку — батьки й педагоги, які намагаються виховувати автономно, незалежно одна від одної, що не сприяє ефективному вихованню.

У вихованні маленької дитини є чимало заходів, метою яких є формування позитивних звичок, навичок поведінки, раціональних способів діяльності.Усе це можливо, якщо дорослі домовлятимуться про єдність вимог, спільність методів впливу та способів навчання в дитячому садку й родинному колі.

Слід також ураховувати, для вирішення яких завдань виховання може бути сильнішим дитячий садок чи сім’я, і відповідно, який тягар має взяти на себе інша сторона. Наприклад, в емоційному, статевому вихованні, у залученні дитини до спорту можливості сім’ї значно більші, ніж можливості дитячого садка. Однак дитячий садок кваліфіковано здійснює навчання, забезпечує розвиток творчих здібностей тощо.

Отже, в основу взаємодії сучасного дошкільного закладу та сім’ї має бути покладено співробітництво.Повноцінним може бути тільки те виховання, яке починається від колиски. Дошкільне виховання, що починається з родинного, а далі доповнюється суспільним є вирішальним у прилученні дитини до скарбниці духовної культури народу, її соціалізації.

Саме в родинному вихованні в дошкільні роки у дитини закладаються основи моралі, правильної поведінки, активності, ініціативності, творчого ставлення до дійсності чи навпаки — пасивності, байдужості, нігілізму, індиферентності

.Родинне виховання і виховання в дошкільній установі реально існували як дві самостійні ланки, хоч у програмах дитячого садка і в методичній літературі наголошувалось на необхідності взаємозв’язку дитячого садка і сім’ї. Насправді це були дві системи, які зрідка взаємодіяли.

У сім’ї зміст, методи, фор,ли виховання дітей залежать від загальної культури батьків. Найпростіше сімейне виховання має довільний характер, здійснюється без чіткої системи, фрагментарно і доволі стихійно.За таких умов загальний розвиток і ступінь вихованості дітей дуже різний. В одних сім’ях малята ростуть добрими, привітними, довірливими, активними, виявляють інтерес до гри, книжок, мистецтва, в інших — батьки не дуже дбають про загальний розвиток дитини, але велику увагу приділяють її дисциплінованості, слухняності. Є сім’ї, де вихованню дитини не надають значення взагалі.

Дитячий дошкільний заклад — обов’язкова ланка загальної системи освіти. Процес виховання і навчання у ньому здійснюється відповідно до програми, укладеної фахівцями (фізіологами, психологами, лікарями, педагогами, методистами) й ухваленої Міністерством освіти і науки України.Програма набуває чинності державного документа.

За твердженнями спеціалістів, у дошкільних закладах достатньо розвинені й виховані діти ті, в родинах яких з особливою увагою ставляться до виховання. Найбільше труднощів викликають у вихователя діти, батьки яких не приділяють належної уваги їх вихованню.

Отже, навіть обов’язкова програма з чітко організованим процесом виховання не позбавляє дошкільного закладу залежності від родини: якщо батьки дбають про дитину, то й дитячий садок сприяє її збагаченню, розвитку; якщо сім’я не займається вихованням чи створює для дитини важкі умови, то дитячий садок не завжди в змозі допомогти.

Упродовж тривалого часу склалось так, що дитячий садок, підпорядковуючись лише адміністративним органам, був незалежним від сім’ї. Від неї майже не залежало, в який садок потрапить дитина, які вимоги висуватимуться до неї, який розпорядок закладу, кваліфікація вихователів тощо.

Нині ситуація змінюється, відкриваються дитячі садки, які більше зважають на потреби сім’ї і щодо встановлення розпорядку, і щодо змісту роботи. Сім’я має можливість вибирати дитячий садок і вихователя, розраховуючи на співпрацю у вихованні дитини.

Психологи і педагоги наголошують:

1. Особливістю сімейного виховання є його виразний емоційний характер, що ґрунтується на родинних почуттях, виявляється у глибокій любові до дітей, та взаємних почуттях дітей і батьків.

У вихованні дітей раннього і дошкільного віку вирішальне значення мають родинні емоційні зв’язки, насамперед матері і дитини, оскільки коло людей, з якими спілкується дитина, доволі обмежене, навіть якщо дитина відвідує дошкільний заклад.

2. Основною умовою розвитку особистості є включення дитини в стосунки і спілкування з людьми.

У концепції дошкільного виховання в Україні подано такі тези про взаємодію сім’ї і дошкільної установи:

— сім’я і дитячий садок у хронологічному порядку пов’язані принципами наступності. Вони повинні забезпечувати безпосередність навчання і виховання дітей .У дослідженнях деяких педагогів стверджується, що у практиці суспільного і сімейного виховання переважає принцип не наступності, а паралелізму, тобто сім’я вирішує свої завдання, а дошкільний заклад — свої. За таких умов освітня підготовка дітей не матиме відчутних результатів;

— сім’я — це найприродніша школа соціалізації дитини в суспільстві. Через сім’ю дитина набуває різного досвіду. Концепція спрямовує на те, щоб мета і зміст суспільного виховання не відрізнялись від мети і змісту родинного виховання;

— адаптаційний період «дитина — сім’я — дитячий садок» розширити на більш тривалий час;

— головна мета дошкільного виховання — всебічне виховання дитини, що охоплює розвиток естетичних, розумових, моральних, мовних здібностей малюка.

Практика свідчить, що українське дошкілля загалом, здійснює ті завдання, від яких залежить підготовка дітей до навчання у школі.

Таким чином, формулюємо висновок, що на сучасному етапі розвитку суспільства дошкільний заклад і сім’я мають працювати в умовах співробітництва, і дитячий садок повинен бути ініціатором таких змін, оскільки цього вимагає час. Тож перед дошкільною установою сьогодні поставлено низку завдань:

1) зміна соціальної орієнтації на основного замовника дитячого садка, якому дошкільний заклад має бути підзвітний;

2) усвідомлення вихователями дошкільних закладів того, що дітей їм довіряє сім’я, отже, потрібно зберегти здоров’я дитини і забезпечити належні умови для її розвитку;

3) приймаючи дитину до групи, вихователь має докладно ознайомитися зі змістом, характером і напрямами виховання в сім’ї, щоб забезпечити адекватні умови для тісного контакту педагога з вихованцем, педагога з батьками.

4) У сім’ї формується характер дитини, її особистісні риси, зокрема закладаються основи національної свідомості, відбувається становлення особистості загалом. В.Сухомлинський зауважував, що «…сім’я — це повноводна річка, водами якої живиться держава». У сім’ї шліфуються найтонші риси людини-громадянина, людини-трудівника, людини — культурної особистості.

Не поспішайте покарати. Намагайтеся впливати на дитину проханнями (які, звичайно, відповідають її вікові та можливостям). Це найефективніший спосіб щось пояснити. Вдаватися до покарань варто лише в крайньому разі.

Покарання має відповідати вчинку, і дитина повинна розуміти, за що її карають. Надмірне покарання може негативно позначитися на психічному та фізичному здоров'ї дитини. Тож перш ніж вдатися до такої виховної міри впливу, зважте сто разів усі за та проти.Зробити правильний вибір вам допоможе ця пам'ятка.

Покарання — серйозний замах на фізичне та психічне здоров'я дитини.Навіть якщо дитина завинила, не забирайте в неї подарунків, які вона перед тим отримала. Не залишайте її без похвали чи винагороди, що вона їх заслужила вже після того, як завинила.

Не карайте дитину із запізненням. Краще вже не карати зовсім, адже запізніле покарання не дає малюкові змоги виправитися.Не нагадуйте дитині про її "старі гріхи". Не заважайте їй "починати життя спочатку". Покараний — вибачений. Інцидент вичерпано!

Незалежно від ступеня провини та повноти усвідомлення дитиною своєї помилки, вона не повинна сприймати покарання як свідчення переваги вашої сили над її слабкістю, як приниження її гідності.

Дитина має боятися не покарання, а того, що вас засмутить її вчинок, вашого розпачу через необхідність вдаватися до такого виховного заходу. Шведську дитячу письменницю Астрід Ліндгрен завжди непокоїло жорстоке ставлення батьків до своїх дітей.

"Скільки дітей отримали свої перші уроки насильства від тих, кого любили, — від власних батьків — і потім понесли цю "мудрість" далі, передаючи її з покоління в покоління!" — писала письменниця.

На підтвердження того, що покарання — надзвичайно важкий іспит для дитини, Астрід Ліндгрен розповіла досить повчальну історію, почуту від однієї жінки. "Колись люди вважали, що виховання без різки неможливе. Сама жінка в це не дуже й вірила.

Проте одного разу її маленький син добряче завинив. І їй тоді здалося, що він заслуговує на покарання. Жінка наказала хлоп'яті піти й самому зірвати різку. Той пішов і його довго не було.

Нарешті він повернувся весь у сльозах і сказав: "Різки я не знайшов, але ось тобі камінь, який ти можеш у мене кинути". Мати розплакалася, бо раптом побачила всю ситуацію очима дитини. Хлопчик, мабуть, розмірковував: "Якщо мати хоче зробити мені боляче, для цього підійде й звичайний камінь".

Жінка поклала той камінець на кухонну поличку, де він і лишався багато років по тому як вічне нагадування про обіцянку, яку дала тоді жінка сама собі: "Жодного насильства!"Так, дорослі мають забути про насильство щодо дітей. Жорстокі методи виховання принижують особисту гідність малих, призводять до серйозних психологічних стресів.

А сучасному малюкові і так доводиться жити в умовах підвищеного стресу. Батьки зазвичай не зважають на відмінність між тим, як вони сприймають світ, та як його сприймає дитина. Вони практично пригнічують її зайвою інформацією та непосильними для неї емоційними і фізичними навантаженнями.

Усе це не минає для дитини безслідно: в сучасних малят з'являються такі "дорослі" захворювання, як безсоння, виразка, коліт, мігрень. Є над чим замислитися, чи не так?

Причиною неадекватної поведінки дитини, психічних розладів можуть стати навіть щоденні побутові розмови батьків з малюком. Адже більшість дорослих часто зовсім не зважає на дрібні зауваження та вирази, які зазвичай використовують у своєму мовленні, спілкуючись з дитиною. А саме ці "дрібниці" інколи дуже сильно впливають на дитину і здатні сформувати в неї стійкий негативізм щодо батьків.

Заїкуватість— не лише порушення звуковимови, а й захворювання всього організму. Тому поряд з логопедичною корекційною роботою цей феномен потребує спеціального загальнозміцнювального лікування. Як показують наукові дослідження, заїкуватість можна розглядати як частковий вид неврозу — логоневроз: порушення темпу, ритму, плинності мови, викликане судомами м'язів мовного апарату. При заїкуватості у мовленні спостерігаються вимушені зупинки або повторення окремих звуків та складів унаслідок функціонального порушення діяльності вищої нервової системи. Порушення взаємодії та рівноваги процесів збудження і гальмування в головному мозку викликають неконтрольовані імпульси, які діють на весь організм та на зони звуковідтворення.

Будьте уважні! Не пропустіть перших ознак заїкуватості. Відразу ж зверніться до спеціаліста, якщо ваш малюк:

♦ вживає перед окремими словами зайві звуки (а,і);

♦ повторює перші склади та цілі слова на початку фрази;

♦ робить вимушені зупинки в середині слова, фрази;

♦ зазнає труднощів на початку мовлення.

Заїкуватість виникає, зазвичай, у віці від 2 до 5 років, коли відбувається інтенсивне становлення мовлення дитини. У системі інших нервових процесів мовлення як таке найбільш уразливе, тож різні навантаження на нервову систему так чи інакше впливають на мовлення дитини.

Малюк легко збуджується, а збудження призводить до виникнення судом.

Хлопчики заїкаються утричі частіше, ніж дівчатка.

Профілактика заїкуватості

♦ Мовлення людей, серед яких перебуває малюк, має бути неквапним, правильним, повільним та чітким.

♦ На мовленні дитини негативно позначаються несприятливі умови в родині (конфлікти, сварки).

♦ Стежте за дитиною! Уникайте психічних травм (часто-густо мами називають причиноюзаїканняпереляк), фізичних травм (особливо голови).

♦ Не перевантажуйте дитину інформацією, зайвими емоціями.

♦ Не намагайтеся зробити з дитини вундеркінда, не форсуйте її розвитку.

♦ Не читайте страшних казок на ніч. Не лякайте бабаєм, дідьком тощо.

♦ Не карайте дитину надто суворо, не бийте, не залишайте в темній кімнаті тощо.

Заїкуватість виразніше проявляється на тлі втоми дитячого організму, загальної слабкості. Відтак у першій половині дня ця вада менш виражена, ніж у другій його половині.

Наодинці із собою діти не заїкаються, не роблять вони цього й під час співу.

Поради логопеда

1. Для виправлення заїкуватості слід впливати і на мовлення дитини, й на її організм загалом.

2. Порадьтеся з лікарями (психіатром, невропатологом, терапевтом).

3. Зміцнюйте та оздоровлюйте малюка.

4. Створіть спокійну, доброзичливу атмосферу в родині та в середовищі дитини.

5. Започаткуйте режим дня з обов'язковим дво-три-годинним денним та нічним (10-12 годин) сном.

6. Вилучіть з життя дитини агресивні мультфільми, фільми та комп'ютерні ігри. Натомість запропонуйте послухати добру казку або заспівати разом із вами гарну дитячу пісеньку.

7. Дотримуйтеся вимог раціонального та висококалорійного харчування дитини.

8. Загартовуйте малюка обтиранням, обливанням, купанням тощо.

Виконання всіх перелічених умов та корекційна робота логопеда допоможуть подолати складне порушення.

Будьте терплячі, успіхів вам!

 Криза трирічного віку — це період «відділення» дитини від дорослого. Можна навіть назвати цей період часом становлення особистості дитини. Це, безумовно, важкий час для батьків, бо у цей період дитина може стати начебто некерованою, дуже примхливою, гостро конфліктувати з близькими. Але від того, як батьки поведуть себе, багато в чому буде залежати, яким виросте їхня дитина: пасивною або активною, наполегливою і незалежною або боязкою і невпевненою у собі. Особливо сильно криза 3 років проявляється в сім'ях, де дитина єдина.

   Криза трьох років може початися вже з 2,5 років, а закінчитися в 3,5 – 4 роки. В окремих дітей вона є яскраво вираженою, в інших, навпаки, криза починається і завершується непомітно.

  Головний зміст кожної вікової кризи — це формування новоутворень, тобто виникнення нового типу стосунків дитини з дорослими, зміна одного виду діяльності іншим. Для кризи трьох років, згідно з дослідженнями учених і психологів, найважливішим новоутворенням є виникнення нового відчуття «Я» та «Я сам».

Симптоми кризи 3-річного віку
Криза 3-річного віку характерізується наявністю певних симптомів. Психологи визначили декілька основних ознак, що сигналізують про наявність у дитини саме кризи трирічного віку.

• ​Упертість.

У кризовий період — це одна з найяскравіших рис характеру. Дитина упирається з приводу та просто так. Головним його прагненням в цей період є досягнення необхідного, а не бажаного. Якщо мама покликала дитину їсти, вона будетвердити: "Не піду", навіть якщо їй хочеться їсти.
Батьки, прагнучи виховати слухняну дитину, намагаються їй "піддати", наказують її, тиснуть на малюка. Така поведінка — далеко не кращий вихід з цієї ситуації. Дитина, намагаючись реабілітувати себе, буде провокувати ще більше таких ситуацій, намагаючись показати своє "Я".

• Негативізм.

Проявляється у прагненні малюка зробити все навпаки, навіть всупереч своїм бажанням. Іноді непослух дитини батьки сприймають як негативізм. Коли дитина не слухається батьків, вона діє так, як їй хочеться, задовольняючи своє бажання. При негативізмі вона йде наперекір навіть собі. Негативізм зазвичай з'являється лише з батьками та близькими людьми, чужих сторонніх людей дитинаслухається, поводиться спокійно і поступливо.
Іноді негативізм дитини виглядає смішно: вона настільки сильно висловлює свою незгоду, що, показуючи на собаку, каже: "не собака", або ще щось подібне в цьому дусі.
 

• Норовистість.

Дитина починає висловлювати всілякі протести не тільки проти своїх бажань і волі батьків, але й проти звичайних дії,і проти існуючого укладу. Протестує вона проти прийнятих правил, не погоджується виконуватити зуби, митися).

• Свавілля.

Це прагнення виконувати самостійно всі дії та операції, незважаючи на те, що удитини не вистачить умінь або сил їх виконати.
Дуже часто дитині забороняють робити основну масу операцій — цього робити не варто, нехай малюк переконається сам, що це йому ще не під силу.
 

• ​Знецінення.

Це характеризується тим, що дитина, ще вчора висловлювала прихильність і любов до батьків, близьких людей, а сьогодні починає обзивати їх різними нехорошими і лайливими словами. Улюблені іграшки їй теж перестають подобатися, вона їх починає обзивати, а іноді кидати, розбивати, рвати.

   У період кризи поведінка малюка непередбачувана, імпульсивна і направлена в основному негативно. Дитина — це маленький руйнівник, який всіляко намагається керувати батьками, відстояти свою точку зору, він хоче, щоб його бажання виконували. З дитиною досить часто трапляються істерики і різкі зміни настрою.

Що робити батькам у період кризи 3 років

   Дозволити дитині діяти самостійно, але контролювати. Причому контролювати потрібно не стільки дії самого малюка, скільки простір навколо нього. Ваша дитина хоче пролізти під столом? Нехай, тільки підставте руку, щоб вона не вдарилася. Хоче від вас відбігти — прослідкуйте, щоб вона не зникла з очей. Хоче їсти сама ложкою — нехай, простежте тільки, щоб поруч не було ножа. Подібнеставлення до дитини дозволить їй відчувати себе впевнено.
  Часто спроби дитини бути самостійною дуже нервують батьків, простіше і швидше самим одягнути, нагодувати і умити. Але якщо ви не дозволите їй робити це зараз, то в майбутньому не нарікайте, що ваша дитина ледача і несамостійна.
   Роздратування дорослих цілком природньо, це почуття можна зрозуміти. Адже, насправді дитина ще дуже небагато може зробити сама, вона незграбна, у неї багато чого не виходить. До того ж вона непослідовна у своїй поведінці: з одного боку, наполягає на своєму, з іншого — виявляється абсолютно безпорадною перед найпростішим завданням. Але ви повинні ставитися до цього спокійно, так як, відчувши ваше роздратування, дитина може випробувати почуття сорому від своєї недолугості і відмовитися від спроб бути самостійною. Нехай зробить так, як уміє, і не забудьте її похвалити! Абсолютно неприпустимі глузування й іронія. У такій ситуації дитина може вирішити, що краще залишатися маленькою і залежною, у всякому разі, маленьких і безпомічних не лають.

Дитина повинна пристосуватись до нових умов, тобто адаптуватись. Термін "Адаптація" означає пристосування і, щоб уникнути стресових ситуацій в період адаптації дитини до дитячого садочку, необхідно грамотно підійти до цієї проблеми. Спільна задача вихователів та батьків — допомогти дитині по можливості безболісно ввійти в життя дитячого садочка. Для цього батькам потрібно

По-перше, пояснити дитині, що таке дитячий садочок і навіщо туди ходять діти. Головне, намагатися простими словами створити позитивний образ садочку (наприклад, «у дитячий садочок приходять такі ж діти, як і ти, вони там разом граються, вчаться, їдять», «там багато іграшок і добрі вихователі, які піклуються про дітей» тощо).
По-друге, познайомити дитину з обраним дитячим садочком під час прогулянки. Можна під час прогулянок ненадовго заходити з дитиною на територію садочку, у групи, щоб дитина поступово звикала.
По-третє, завчасно ознайомтесь із розпорядком дня у садочку і поступово вводьте цей режим дня вдома, а також навчайте тому, що знадобиться в дитячому садку (вміння самостійно одягатися, умиватися, їсти).
По-четверте, якщо вдається, то віддавайте дитину в ту групу, в якій вона вже знає кількох дітей (дітей ваших друзів або знайомих, сусідів, з якими ваша дитина вже спілкується). Але важливо й вчити дитину, як знайомитися з новими дітьми і як потрібно поводитися з друзями. Адаптація дитини буде залежати й від того, наскільки легко вона зможе встановлювати стосунки в колективі. Ви самі можете допомогти дитині встановити контакти з іншими дітьми, познайомивши малюка з ними та їхніми батьками, запрошуйте нових друзів вашої дитини на вихідні до вас додому.
По-п’яте, заздалегідь познайомте дитину з вихователем групи, до якої ходитиме ваш малюк. Повідомте лікаря і вихователів про особливості стану його здоров’я та характеру. Поясніть дитині, до кого вона може завжди звернутися за допомогою, якщо їй вона буде потрібна.
По-шосте, перед тим, як відвести дитину в дитячий садочок, можна провести комплекс заходів щодо загартовування дитини, а також потрібно пройти медичний огляд, щоб переконатися, що дитина здорова. У перші два-три тижні залишайте дитину лише на кілька годин в дитячому садочку, поступово збільшуючи цей час. Якщо у вас є така можливість, перші кілька днів ви можете разом з дитиною ходити в дитячий садочок (залишайтеся там на 2-3 години).

Важливо! У присутності дитини ніколи не показуйте, що ви нервуєте і переживаєте з приводу того, що вона йде в дитячий садочок. Не дозволяйте собі також критики на адресу дитячого садка в присутності дитини, оскільки все це буде відразу негативно сприйнято нею, що викличе страх, невпевненість і небажання йти в це місце. Період адаптації в середньому займає півроку, саме тому батькам слід запастися терпінням і з розумінням ставиться до примх дитини в перші місяці відвідування дитячого садочку. І ще декілька порад батькам дошкільника. Ніколи не обговорюйте у присутності дитини вихователів, що може призвести до втрати авторитету педагога в очах дитини. Майте на увазі: все, що Ви говорите або робите вдома при дитині, стає надбанням громадськості. Адже діти люблять ділитися з вихователем і одногрупниками всім, що дізналися і побачили нового. Нерідко вихователь розповідає, як діти повідомляють їй про те, що не будуть її слухати, тому що мама казала, що вихователь щось неправильно зробила або сказала. Щовечора цікавтеся у дитини про те, як пройшов день, що сталося нового і цікавого. Обговорюйте з нею останні події у садочку, розпитуйте про друзів, про ігри, в які вони гралися. Якщо період адаптації у вашої дитини затягнувся на дуже тривалий час, зверніться до психолога дитячого садка. Психолог проведе з вашою дитиною корекційну роботу (тренінг, який складається з цікавих ігор), спрямовану на прискорення періоду  адаптації до умов дитячого садочку.

Що може бути причиною психологічного дискомфорту в дитини в період відвідування дошкільного закладу?

До речі кажучи, небажання дитини йти в дитячий сад, страх перед ним у перші дні, і навіть тижні, після початку відвідування цілком зрозумілі і природні. Більше того – вони свідчать про те, що психологічний розвиток дитини протікає абсолютно нормально. Існує кілька основних факторів, що доставляють дитині найбільший психологічний дискомфорт:

• Навколишня обстановка

Як всім відомо, найголовнішою умовою для психологічного комфорту і впевненості дитині життєво необхідна стабільність. Однак навколишнє оточення в дитячому саду радикально відрізняється від домашньої обстановки. Причому найчастіше дитину з душевної рівноваги можуть виводити такі дрібниці, на які доросла людина навіть і уваги ніякого не звернув би – колір фіранок, постільної білизни, освітлення та інше.

• Режим дня

Існує одна побита істина – перед тим, як віддати дитину в дитячий сад, обов'язково поступово переводите його на той режим дня, який буде в садку. Проте практично завжди батьки ігнорують цей дуже розумну пораду. І в результаті дитина, яка звикла спати до 10 – 11:00 ранку, неминуче буде протестувати проти того, що його в 7 ранку насильно витягають з теплого ліжка і практично волоком тягнуть в дитячий сад. Та ще й улюблена матуся піде. Ну як тут гірко не розплакатися?

Для того щоб уникнути зайвого дратівної фактора для психіки дитини, необхідно заздалегідь дізнатися розпорядок дня у тому дитячому саду, який буде відвідувати дитина. І починати, як мінімум за місяць до передбачуваної дати першого відвідування дитячого саду починати привчати дитину до нього. Цим самим батьки в дуже великій мірі полегшать життя і собі, і своєму малюкові.

• Приниження Его дитини

Ще один фактор, проти якого дуже сильно протестують дуже багато дітей – це колектив. І в цьому немає нічого дивного – кілька років весь світ крутився навколо дитини, її почуттів, бажань і потреб. А тепер дитина оточений великою кількістю дітей, і він більше не є центром уваги, так як вихователь при всьому своєму величезному бажанні просто фізично не може віддавати всю свою увагу кожній дитині окремо.

Як правило, особливо сильним травмуючим фактором це є для тих дітей, які в сім'ї одні, або молодші. Адже чого гріха таїти – молодші дітки завжди бувають трохи більше розпещеними, навіть в тому випадку, якщо батьки з усіх сил намагаються ні в якому разі не розділяти дітей. Для того щоб знизити ступінь тяжкості даного травмуючого фактора, психологи радять якомога частіше оточувати малюка дітьми – на дитячих майданчиках, дитячих святах.

• Незнайомі люди

Досить велика кількість незнайомих людей, які починають оточувати дитини, який пішов у дитячий садок. Вихователі, няні, музичні та фізкультурні працівники – дитині вкрай важко звикнути до них. Дитина починає відчувати серйозний психологічний стрес, який і виявляється криками і плачем.

Для того щоб уникнути цього, необхідно своєчасно потурбуватися питанням соціалізації малюка. Не варто тримати дитину вдома, далеко від суспільства. Чим частіше дитина буде спілкуватися з дорослими людьми, тим безболісніше для нього пройде період адаптації в дитячому саду. Дитина може спілкуватися з далекими родичами, друзями мами і тата, в кінці – кінців, з бабусями на лавці біля під'їзду.

До речі кажучи, дуже багато дитячих психологи радять батькам знайти можливість, і заздалегідь познайомити дитини з вихователем в дитячому саду. Як правило, педагоги не бувають проти подібного і з задоволенням дозволяють приводити малюка трохи раніше, ніж він піде в дитячий садок.

Крім того, у жодному разі не можна ігнорувати під час адаптаційного періоду і так рекомендований і психологами, і педагогами спільне перебування в групі мами і дитини. Воно в значній мірі полегшує перебіг адаптаційного періоду. І це не дивно: з одного боку, дитина постійно перебуває з мамою, а з іншого боку – він має можливість знайомитися з колективом, навколишнім оточенням. І ті батьки, які відразу ж приводять дитину на весь день, стикаються з набагато більшою кількістю проблем, ніж ті, хто був у цей непростий для дитини час адаптації до дитячого садка поруч з ним.

• Відсутність поруч мами

Для будь-якої дитини мама – це навіть не центр всесвіту, це весь всесвіт. А в садочку дитина змушена розлучатися зі своєю гаряче улюбленої матусею. І це не дивно – адже раніше – то ви були разом нерозлучно практично весь час. Найчастіше цей стресовий фактор є одним з найбільш важких в період адаптації дитини.

Не варто злитися на плаче дитини, який відчайдушно вистачає вас за одяг – він дійсно щиро вірить в те, що мама може піти і не повернутися за ним. І той факт, що і вчора, і позавчора ви поверталися за ним, і сьогодні теж повернетеся, і будь-які інші розумні доводи не в силах вгамувати панічний страх дитини.

Для того щоб полегшити моральний стан дитини, необхідно заздалегідь привчати дитину до того, що мама іноді йде. Але завжди повертається назад. З самого раннього залишайте малюка хоча б на короткий проміжок часу – з татом, бабусею, подругою. І під час адаптаційного періоду в дитячому саду дитині буде набагато легше.

До речі кажучи, дитячі психологи дають батькам ще один дуже корисну пораду. Найчастіше буває так, що вихователь відволікає дитини розмовами, або іграшками. І коли увага малюка переключиться з мами на щось інше, дає їй знак, щоб вона непомітно йшла. Однак цього робити ні в якому разі не можна. Подумайте самі – адже дитина дуже швидко знову згадає про вас. І які почуття зазнає дитина, виявивши, що мами немає поруч? Розчарування, образа, а в гіршому випадку гірке почуття того, що його зрадили. І що найстрашніше – дитина з дуже високою часткою ймовірності перестане вам довіряти. І вже повірте – це призведе до виникнення величезної кількості проблем, причому на все життя. Адже не дарма психологи стверджують, що абсолютно всі психологічні проблеми людей беруть своє коріння саме з дитинства.

• Невідомість

Ще однією причиною того, чому дитина не хоче йти в дитячий сад, є банальний страх перед невідомістю. Дитина просто – напросто боїться того, чого він не знає. Найчастіше батьки, чуючи про це від психологів, дивуються і заперечують – але ж дитина ходить у дитячий садок вже тиждень – два! Однак пам'ятайте, що для дитини вкрай важлива стабільність? А відчуття стабільності у будь-якої людини, а не тільки у дитини, виробляється приблизно через місяць після радикальних змін у житті.

Так невже ж в цьому випадку не можна нічого вдіяти? Звичайно ж, можна. Батьки повинні заздалегідь, напередодні, дізнаватися у вихователя про те, що очікується на наступний день – які заняття, які ігри, меню. І обов'язково дуже докладно розповідайте дитині про все ввечері, перед сном. А по дорозі в садок ще раз розкажіть про це. Через кілька днів, коли дитина переконається в тому, що він заздалегідь точно обізнаний про те, чого йому очікувати, він перестане боятися невідомості в дитячому саду.

НЕ ХОЧУ!..

Ось вона, справжня педагогічна проблема, на яку натрапляють майже всі батьки, вихователі, учителі. Ось вони, два слова, яких бояться мами і татусі. «Не хочу!» — чуємо ми від дитини. І всі наші суперметоди виховання можуть стати аб­солютно неефективними, тому що малюк упер­то повторює своє «не хочу». Не допомагають умовляння, строгі окрики, фізичні покарання, обіцянки купити іграшки або солодощі.

Що ж робити? Чи можна якось впоратися з ди­тячим нехотінням? Чи можна зробити щось, щоб передбачити проблему? Як поводитись бать­кам, якщо дитина все-таки уперлася і катего­рично не хоче робити те, чого від неї хочуть?

Спочатку з'ясуймо, чи має право дитина чо­гось хотіти чи не хотіти? Складається таке враження, що дорослі навіть думки не допу­скають, що малюк може не захотіти їсти або спати, гуляти, читати… (далі за списком). З чим зазвичай бувають проблеми? З приби­ранням іграшок ,їжею або заняттями. А тепер згадаймо будь-який день зі свого дорослого життя. Вам завжди хочеться йти на роботу? Вставати вранці? Готувати їжу? Йти до мага­зину? Якщо ми будемо чесними самі із собою, то зізнаємося, що найчастіше нам не хочеться робити багато повсякденних справ. Час від часу ми себе пересилюємо і примушуємо, а іноді просто чогось не робимо. Так чому ж ми вимагаємо від малюків того, чого самі не виконуємо? Дитина — така ж людина, як і ми. Зі своїм бажанням або небажанням, чимось улю­бленим або нелюбимим. І якщо ви не зважатимете на дитячі переваги, а дома­гатиметесь з-під палиці виконання своїх вимог, то виховаєте невпевнену в собі, несамостійну людину.

Не завжди дитяче «не хочу» зумовле­не лінощами або примхами. Навіть на­впаки: найчастіше це ніяк не пов'язано з лінощами або бажанням потріпати батькам нерви. Слід враховувати той факт, що діти переживають певні вікові кризи, які нерідко супроводжуються відмовами виконувати вимоги дорос­лих і діяти по-своєму. Але якщо ви на­полягатимете на своєму, «ламаючи» непокірну дитину, то отримаєте або ще більший протест, або слухняного малюка-робота.

Як поводитись дорослим у кожній окремій ситуації, коли дитина відмов­ляється щось робити і говорить «не хочу»? Пропонуємо вам прості рішен­ня для найпоширеніших випадків.

НЕ ХОЧУ ЇСТИ!

Поки ваша дитина ще зовсім мала, найчастішим «не хочу» стає відмова від їжі. Чому малюк не хоче їсти? Ось декілька очевидних причин.

■ Він не голодний.

■ У нього немає апетиту.

■ Він не хоче їсти саме ту страву, яку ви йому пропонуєте.

■ Він звик їсти під «мультики», а зараз мультиків немає.

■ Він не любить їсти сам.

Насправді дорослі вимірюють дитяче відчуття голоду власним відчуттям повноти шлунка. У малюка все інакше. Йому не треба з'їдати багато їжі, щоб насититися, а до­сить набрати потрібну кількість калорій. Тому не давай­те дитині величезну тарілку каші, краще продумайте збалансоване меню, у якому буде все необхідне: білки, жири і вуглеводи, вітаміни і мінерали. Дослухайтеся до того, що говорить малюк. І якщо він намагається вам сказати, що не голодний, напевно, він ще справді не зголоднів. Краще трохи почекати, щоб дитина вже на­певно поїла з апетитом, ніж кричати і сваритися, ви­магаючи від неї чистої тарілки.

Інша справа — якщо ви бачите, що в дитини постійно знижений апетит. Тоді треба більше гуля­ти, навантажувати малюка фізично (більше ходити пішки, плавати, бігати, займатися спортом). Не дозволяйте дитині перебивати апетит у перервах між їжею. Печиво і цукерки дають відчуття ситості, але приносять мало користі.

Харчові переваги малюка однозначно треба враховувати, оскільки дитячий організм вибирає саме те, що може засвоїти, і те, що йому корис­не. Дитина не любить помідори? Краще запропо­нуйте огірки, перець, буряк, моркву, але не нама­гайтеся силоміць нагодувати тим, чого дитячий організм не приймає.

Дитина відмовляється від їжі, вимагаючи мультфільм? Це погана ідея привчити малюка до­бре їсти «під телевізор». Окрім залежності від телевізора, яка виробляється дуже швидко, ви не отримаєте нічого хорошого. Тому не вдавай­тесь до таких заходів. Усе закінчиться тим, що без мультика дитина відмовлятиметься їсти взагалі.

Якщо малюк говорить «не хочу їсти», коли він сам, і при цьому чудово їсть за спільним сімейним столом або в компанії з іншими малюками, скористайтеся цим. Багато дітей вважають за краще їсти в компанії, і навіть їхній апетит може змінюватись залежно від того, з ким вони обідають. Встановлюйте час обіду так, щоб дитина могла їсти з кимсь разом: з вами, братиками і сестричками.

НЕ ХОЧУ СПАТИ!

Відмова лягати спати — ще одна велика пробле­ма в багатьох родинах. Причини цього «не хочу» мо­жуть бути такі.

■ У дитини немає режиму дня.

■ Малюк перед сном зайнятий надто активною діяльністю (телевізор, шумні ігри, комп'ютер), і йому складно перейти до сну.

■ У сім'ї немає правил гри.

■ У дитини багато страхів, і вона просто боїться лягти спати.

Вчимося розв'язувати такі проблеми. Якщо в дитини є більш-менш чіткий режим дня (а це дуже важливо для нормальної роботи її нервової системи), то проблеми зі сном виника­ють рідко. Подумайте, чи правильно побудований розпорядок дня вашого малюка, чи досить у нього часу для відпочинку, чи не занадто великі наван­таження. Намагайтеся зробити так, щоб дитина ля­гала спати не надто пізно, могла відпочити вдень, а вранці не спала до півдня.

Якщо дитина перед сном грає в активні і галасливі ігри, сидить перед телевізором або віддає перевагу комп'ютерним іграм, їй буде дуже складно переключитися на іншу діяльність. Не­рвова система малюка в такому разі перезбуджена. Забезпечте йому спокійний час як мінімум за годину-півтори до сну. Спокійна прогулянка, чи­тання вголос, колискові у виконанні мами або тата — ось те, що треба. І тоді малюк не вередуватиме, відмовляючись спати, а спокійно засне. Крім того, дуже важливе спілкування батьків з дитиною пе­ред сном. Адже іноді малюки відмовляються йти спати, тому що залишаються наодинці, а це їм не дуже подобається.

Якщо в дитини багато страхів, у тому числі страхи темряви, страшних казкових героїв, вона відмовлятиметься спати лише тому, що боїться залишатися в темній кімнаті на самоті зі своїми тривогами. У такому разі вмикайте нічник, щоб розсіяти темряву. Не зачиняйте двері до дитячої кімнати. Дайте дитині можливість брати з собою в ліжко м'які іграшки. Сидіть поряд, поки ма­люк не засне. Якщо страхи занад­то нав'язливі, зверніться до ди­тячого психо­лога.

НЕ ХОЧУ ВЧИТИСЯ!

Ми починаємо навчати своїх дітей змалку. Читання і лічба, знайомство з навколишнім світом — ігри поступово переростають у повноцінні заняття. Саме тоді й можна по­чути те саме жахливе «не хочу!».

Чому таке трапляється?

■ Дитині нудно, тому що завдання занадто легкі.

■ Їй нецікаво, тому що заняття мають навчальну, а не ігрову форму.

■ Ви вибрали недоречний час для занять.

■ Ви поводитеся занадто жорстко, і дитина боїться помилитися.

Якщо ви вибрали нецікавий або занадто легкий матеріал і малюк виконує завдання без зусиль, то не­забаром він відмовлятиметься займатись. Вибираючи матеріал для занять, керуйтеся особливостями віку. За­вдання мають бути короткими, не дуже простими (це можна визначити методом проб), але і не монотонними (як, наприклад, написання паличок або розфарбову­вання величезної картинки).

Якщо ви займатиметеся з дошкільником так, як за­звичай навчають дітей у школі, то він відмовлятиметься від цього. Річ у тому, що малюкам складно всидіти на місці занадто довго. П'яти-, шестирічні малюки утримують увагу протягом лише 7 хвилин, а потім їм потрібна перерва або зміна виду діяльності. Крім того, дітлахи люблять, коли заняття мають цікавий сюжет або проходять як гра. Висновок: грайте з дитиною, якщо хочете чогось навчити її.

Найкраще займатися з дитиною вранці, коли вона вже прокинулась, але ще не встигла втомитись. Увечері або після ситного обіду в малюка навряд чи буде ви­сока працездатність. Не можна переривати захопли­ву гру і кликати дитину займатися. Навряд чи в неї буде бажання читати або писати, адже ви відволікли її від чогось дуже цікавого. Краще вибирати час, коли малюк ще не почав грати з іграшками, але попередити про те, що ви займатиметеся, треба заздалегідь.

Ви вже займалися з дитиною раніше, але тепер помічаєте, що вона намагається уникати заняття, всіляко відмовляється? Проаналізуйте свою поведінку під час занять. Подумайте, чи не були ви занадто строгі, чи не кричали на дитину, якщо вона чогось не зрозуміла або зробила щось неправильно. Ймовірно, малюк відчуває страх і не хоче більше займатися саме тому, що заняття для нього є серйозним стресом. Спробуйте поводитись інакше. Хваліть дитину за старанність, за те, що сьогодні в неї виходить краще, ніж учора. І заняття для дошкільника стане бажаним і цікавим.

НЕ ХОЧУ ГУЛЯТИ!

(одягатися, взуватися, прибирати іграшки тощо)

Отже, дитина відмовляється виконати будь-яке ваше прохання, яке стосується простої дії. Причини можуть бути різними.

■ Дитина вирішила проявити самостійність і хоче вчинити по-своєму.

■ Малюк вередує, щоб привернути вашу увагу.

■ Ви непослідовні у своїй поведінці: сьогодні просите дитину прибрати іграшки, а завтра прибираєте самі, щоб зробити це швидше.

■ Маленькій дитині, можливо, дійсно важко виконати якусь дію.

«Не хочу гуляти! Хочу зараз грати вдома! Не хочу йти додому! Хочу ще гуляти!» — неважливо, чого не хоче малюк. Слухайте інтонації, з якими він висловлює своє «нехотіння». Якщо ви чуєте наполегливий протест, варто замислитись над тим, що ваш малюк стає дорослим і вимагає поваги до своїх бажань. Це не означає йти в ди­тини на поводі і відповідати, що все буде тільки так, як вона захоче. «Ми підемо гуляти зараз чи за півгодини?» — пропонуєте ви дитині. Так ви надаєте їй право вибору і все-таки йдете на прогулянку. Малюк із задоволенням прийме рішення погуляти.

Якщо ви розумієте, що своїм вередуванням дитина просто намагається привернути вашу увагу (такі вередування нерідко можуть переходити в класичну істерику), слід замислитись, чому в неї виникає дефіцит уваги з боку батьків. Можливо, ви проводите надто багато часу на роботі, передоручаючи піклування про дитину комусь іншому. Чи, проводячи час із малюком, відволікаєтеся на телефонні дзвінки, хатню роботу, інші справи. Краще приділити дитині менше часу, але повністю присвятити себе спілкуванню, ніж провести з нею весь день, займаючись своїми справами. Щойно малюк отримає достатньо тепла і уваги, він перестане капризувати і слова «не хочу» більше не звучатимуть у вашій оселі. Якщо ви через раз домагаєтеся від дитини по­трібного результату (говоріть «прибери свої іграш­ки», але прибираєте їх самі), малюк негативно реа­гуватиме на ваші прохання про прибирання. Адже він знає, що мама прийде і прибере сама, а отже, у нього немає потреби напружуватися.

Висновок: будьте послідовні у своїх діях. Допустіть і таку думку: дитині може бути склад­но виконати дію, про яку ви її просите. Складно шнурувати шнурки, складати дрібні деталі конструктора, застилати велику ковдру. Звичайно, сьогоднішній малюк підросте і навчиться всього, та поки що йому важко і він чекає вашої підтримки. Робіть разом те, що малюкові ще не зовсім під силу. Так ви «вб'єте» двох зайців: навчите дитину правильно робити те, що не виходить, і зробите її впевненою у своїх силах.